Кожна нація, кожен народ і, навіть, кожна соціальна група має свої звичаї, що виробилися протягом багатьох століть і освячені віками. В усіх народів існує повір’я, що той, хто забув звичай своїх батьків, карається людьми і Богом.
Звичаї – це душа народу, найзаповітніші його бажання, світлі мрії і думка. Із століття в століття переходять вони від старшого покоління до молоді.

Україна – велика держава і історія її дуже давня. Саме тому вона славиться своїми народними піснями, танцями, прикметами, ремеслом, повір’ям, приказками та іншими мудростями. Кожен куточок України відрізняється своїми звичаями і традиціями. Та особливо вони збереглися у Західній Україні, зокрема, на Закарпатті.
Закарпаття – це багатонаціональний край. Тут переплелися коріння гуцулів, бойків, лемків, румунів, угорців, словаків. Тому культура і традиції цього краю, а також побут різноманітні.
Протягом віків у закарпатському селі складався узвичаєний порядок – прилучення молоді до життєвих норм і цінностей колективу. Громадська зрілість людини пов’язувалася із здатністю створити сім’ю й вести самостійне господарство.
Життя людей із покоління в покоління супроводжувалося різноманітними обрядами та ритуалами, котрі в образно-символічній формі визначали певні етапи життя людини і окремі стадії розвитку сім’ї. У відповідності до природного циклу існування людини склався і комплекс сімейних обрядів. Основні з них: весільні, що освячували шлюб; родильні, які відзначали народження дитини; поховальні і поминальні, пов’язані із смертю людини та вшанування її пам’яті.



Весільний обряд, який здавна був поширений у побуті закарпатського краю, складається з основних дій: сватання, дівич-вечір («гуски»), вінчання, весільний бенкет, перехід молодої у хату чоловіка і розплітання коси, тобто прилучення молодої до числа жінок. Ці основні дії супроводжувалися різноманітними архаїчними ритуалами, що має значення ворожби, замовлянь, заклинань.
Починалося все із сватання, коли посли молодого йшли до батьків обранки укладати попередню угоду про шлюб. Було прийнято свататись у вільний від польових робіт час – на М’ясницькі свята та від Пасхи до Трійці. Старостами обирали поважних і дотепних людей, переважно родичів. З ними до дівчини йшов парубок, його батьки і брат або сестра. Були випадки, коли дівчина не давала згоди на одруження. Тоді вона повертала старостам принесений ними хліб або давала молодому гарбуза. У разі успішного сватання, через певний час, відбувалися заручини – своєрідне скріплення договору про шлюб. Однією з важливих умов цього договору було наділення молодих землею. Напередодні весілля влаштовувалися прощання нареченої та нареченого з дівочою та парубочою свободою, що втілювалась в обряді дівич-вечора. Такі вечори влаштовувались окремо в оселях молодої і молодого. Це був обрядовий акт відокремлення наречених від несімейної групи молоді. У молодої дівич-вечір відзначався особливою ліричністю, бо символізував розлуку з рідною домівкою та перехід в інший статус. Дівчата-подружки «вили гільці» – оздоблювали квітками, стрічками та букетами колосків гілку сосни або вишні. Разом з гільцем виготовляли маленьку квітку або віночки для молодого і молодої. Плетіння вінків супроводжувалося барвінковими піснями. Адже Україну називають барвінковим краєм. Барвінок –це оберіг від усякої нечисті. В давнину цю рослину вішали над дверима оселі і ніколи не викидали на смітник, а тільки у воду, щоб «він не загинув від спраги». Барвінок – це цілюща рослина. Згадки про його властивості сягають сивої давнини. Саме з тих часів барвінок міцно увійшов в побут не тільки закарпатців, але й цілого українського народу, став невід’ємним елементом у весільних обрядах. Його оспівано у багатьох піснях. Під ці пісні дівчата прикрашали голову нареченої весільним вінком. У більш давні часи це робила мати.
Вінчання є традиційним весільним обрядом, який має магічний, символічний та побутовий характер. Протягом трьох тижнів, від заручин до вінчання, священик тричі оголошував громаді про пошлюблення молодих. Після третього оголошення наречені вінчалися.
Виходячи з церкви, молоді дивилися один на одного через свої калачики («аби бачили своє щастя»), котрі потім з’їдали разом із вареними яйцями. Все це символізувало об’єднання родів.
Молода пара після весільного бенкету у молодої, йде у хату молодого. На порозі хати чоловіка кладуть розжевріле вугілля, «ватру», для очищення, промовляючи такі слова: «щоб молоді були чисті; як до вогню нічого не береться, так і до них нічого не бралося». Мати молодого одягає «петек» для зустрічі молодих і посипає їх пшеницею. На голові нареченого ламають калач з метою забезпечення мирного, дружнього сімейного життя. Важливим ритуалом у весільному дійстві є танець молодої з парубками, який означає прощання з молодістю і розплітання коси.
Весілля закінчувалося в понеділок циклами перезваних обрядів. Перший з них – обряд шлюбної ночі – включав перевдягання молодої, вивід її до гостей, демонстрацію її цнотливості. Другий цикл символізував приєднання невістки до чоловікової родини: розпалювання печі, готування обіду, частування свекрів. Третій цикл – це розподіл короваю і дарування молодим та родині молодого.
Народження дитини – це основна умова визнання законності сім’ї. Обряди, пов’язані з народженням дитини, прилученням новонародженого до роду, сім’ї утворюють цикл родильної обрядовості. Він складається з ряду обрядів: народження, ім’я, наречення, очищення, обрання кумів, хрестин.
Починалися родильні обряди із запрошення баби-повитухи. Її запрошував чоловік породіллі, який ішов до неї з хлібом. Вона, в свою чергу, йшла приймати роди із хлібом. Вона, в свою чергу, йшла приймати роди із хлібом, свяченою водою, зіллям. Всі дії, які виконувала повитуха, вважалися магічними, котрі мають надприродну силу, і корисні для породіллі та новонародженого. Значне поширення серед закарпатців мав давній звичай ім’янаречення, який пов’язувався з переконанням, що гарно обране ім’я має сприяти щастю та добробуту немовляти.
Завжди шанувалося на Закарпатті кумівство. Для похресника вони були другими батьками. Хрестини влаштовували за загально християнським зразком. На хрестини приходили куми з крижмою – подарунком новонародженому. Перш ніж іти до церкви, баба-повитуха купала немовля, загортала в сорочку (хлопчика – в батькову, дівчинку – в материну), клала на вивернутий кожух, а потім передавала кумові, який разом із кумою ніс дитину до церкви.
На закінчення зупинимося на похоронній та поминальній обрядовості.
Смерть людини завжди сприймалася як велике горе і разом з тим як звичайна необхідність: «якби не вмирали, то би під небо підпирали».
На випадок смерті на Закарпатті в перший день в хаті померлого збиралась молодь і влаштовувала різні забави («лопотки», «ниточки», «упав у колодязь» та інші). Ховати везли на санях у всяку пору року, а коли близько до кладовища несли на руках. Похорон на санях – це найдавніший звичай східних слов’ян, який зберігся до наших днів тільки в районах Карпатських гір. Поминали покійника через дев’ять днів (дев’ятини), сорок (сороковини) і через рік (роковини).
Ми заглянули в історію часточки України, а саме закарпатського регіону. Це край, багатий культурою, традиціями, обрядовістю, костюмами, мовою, побутом. Ще багато чого можна було б розповісти про цей мальовничий куточок нашої Батьківщини, та ми зупинилися на основних традиціях та обрядах, які кожна людина у своєму житті здійснювала. Адже кожен із нас народжується, одружується і, як не сумно про це говорити, помирає. Так влаштоване наше життя.
Цінуймо традиції рідної землі – це наша пам’ять, наша подяка предкам за багатства, даровані віками.

Пошук відпочинку

Найкращий вибір

Фавар Карпати ДіАнна

Послуги

послуги трансферу

Реклама

Активный отдых. Активные туры. Каталог туристических сайтов.