Головними моментами осіннього циклу були звичаї, приурочені до завершення збору врожаю чи повернення худоби з літніх пасовищ – полонин (у Карпатах). У них, як і в попередніх циклах, фрагментарно відображена головна селянська турбота – забезпечення родючості полів, плодючості худоби, продовження людського роду. А це і є основною ідеєю осіннього обрядового циклу. Його рамки в сучасній інтерпретенції охоплюють період від перших серпневих днів (день пророка Іллі) до дня святого Пилипа (27 листопада), після якого настає зимовий піст – Пилипівка, що триває аж до Різдва. Вже перший день серпня, присвячений преподобній Мокрині (в народі – Мокрині), визначає погоду на прийдешню осінь. З цього приводу люди казали: «Свята Мокрина осінь приносить». Якщо у цей день падав дощ, то вважали, що уся осінь буде дощовою.

Одним з важливих осінніх свят день пам’яті мучеників Маккавеїв – у народі його називали Маковія, Першого Спаса, Спаса на воді (14 серпня). Ще напередодні, у день праведного Євдокима, жінки й діти йшли до лісу, на луки збирати квіти і трави. Перев’язували їх житнім чи пшеничним вінком, встромляли головки маку і воскову свічку. Цей своєрідний букет перев’язували кольоровими нитками чи стрічками. Вранці наступного дня з тими «маковейчиками» йшли до церкви. Крім посвячення «маковійчиків», у багатьох місцевостях відбувалося освячення криниць. Від Маковія починався Піст – Спасівка, який тривав до Успіня Пресвятої Богородиці (28 серпня).
Другим важливим святом був день Преображення Господнього. Його називали Спасом (19 серпня). У цей день святили яблука та груші, які заборонялось їсти, поки вони не будуть освячені. Виходячи з церкви, люди обмінювалися посвяченими осінніми дарами. Ними цього дня обдаровували також бідних. Гуцули, крім фруктів, приносили з собою до церкви воду в глечиках і калачики, якими наділяли жебраків, обмінювалися між собою «за померлі душі». Кожен обдарований повинен був з’їсти бодай шматочок свяченого яблука, закусити калачиком і запити свяченою водою. На Слобожанщині для цього пекли пироги з яблуками і мастили їх медом. Подібні яблучаники відомі й бойкам. Одночасно скрізь по церквах відбувалися панахиди на честь покійних родичів.

28 серпня відзначали Успіня Пресвятої Богородиці. Цей день називали галичани – Першою Маткою. Як і на Спаса, приносили до церкви святити різне зілля, в тому числі обжинкові вінки жита, пшениці, але найчастіше – льону і конопель. Зілля зберігали протягом року, клали до труни чи обкурювали хати під час грози. Вінки брали з собою у поле, як ішли вперше засівати ниву. Зерно витереблювали у полі руками і змішували з посівним насінням, а солому клали у формі хреста на загоні, присипаючи середину землею. Цього дня закінчувався спасівський піст і розпочиналась пора весіль. Недаремно в народі казали: «Як прийде Перша Пречиста, принесе сватів нечиста».
Обрядові дійства цих свят – своєрідні окрушини дохристиянських торжеств, які припадали на пору збирання меду, фруктів, збіжжя. Свідчать про це й відповідні народні назви Спасів: перший – Медовий, другий – Яблучний, третій – Хлібний. До них приурочені в народі обжинкові звичаї та обряди – своєрідний апофеоз річного календарного кола. Жниварська обрядовість розпочиналася зажинками – обрядами, що супроводжували початок жнивної пори. Припадали вони вже на час святкування дня апостолів Петра і Павла. Очевидно, у давнину зажинки теж були важливим народним святом. До цієї події хлібороби чисто зодягалися, дівчата причепурювалися квітами. У «легкий» день (а таким у народі вважали вівторок або четвер) з хлібом – «зажиначем» ішли зажинати достигле збіжжя. Першого снопа, званого «воєводою», «зажинком», урочисто приносили додому і ставили у світлиці, де він стояв аж до кінця жнив. Хазяїн частував женців або сусідів безпосередньо в полі або вже потім, удома. Гуцули, коли ішли перший раз жати ниву, то брали з собою хліб. У полі, скрутивши жменю колосся, клали на хліб, зачинали жнива.
Завершальним актом були обжинки. Вони сприймались більш урочисто: жниці в’язали останнього снопа і плели з колосків обжинкові вінки, їх прикрашали квітами та стрічками. Вродлива й працьовита дівчина несла такий сніп і вінок до села у супроводі всіх женців. Ця жниварська процесія обходила сільські двори, вітаючи господарів із закінченням жнив. Сусіди групами збирали «складчину». Подекуди святковою вечерею частували женців господарі зжатої ниви, подекуди – батьки «царівни», «княгині», «молодої» - дівчини, яка несла з поля вінок (і тут присутні весільні мотиви).
Але найцікавішим і найдавнішим в обжинкових дійствах був звичай «завивати бороду», що гарно оспіваний в обжинкових піснях. Дожинаючи ниву, женці залишали на полі до десятка незжатих стеблин з колосками. Їх заламували на схід сонця, перев’язували у кількох місцях «червоною стрічкою». Місцями цю «бороду», або «обжинок», прикрашали квітами. Щоб стебла не падали, їх підпирали палицею. У народі пояснювали, що «бороду» на ниві залишали «для перепілки», «на оборіг», «щоб горобці мали що їсти і миші мали де сидіти» і т. ін.
Важливим був день преподобного Симеона Стовпника, або Семена, на який припадає початок церковного року (14 вересня). У народі цей день вважали присвят ком. Але до нього були приурочені давні звичаї ремісників, присвячені вшануванню вогню, при якому працювали впродовж довгих осінніх вечорів.
На «Михайлове чудо» - день чуда архангела Михаїла (19 вересня) святкувань не влаштовували, але намагались усе - таки уникати важких робіт чи в полі чи в дома. Не можна було орати, сіяти, обмолочувати снопи, складати сіно, вирубувати капусту і т. ін. Гуцули вірили, що цього дня не треба ні з ким сваритися, а тим паче – проклинати, бо прокльони тут же можуть справдитися.
Великим святом був день Різдва Пресвятої Богородиці (21 вересня). У народі його називали Другою Пречистою, чи Другою Маткою. До нього колись пекли калачі, готували різні страви, влаштовували гостини, про які згадувалось і в давніх пам’ятках наших предків. Дівчата цього дня до сходу сонця молилися до Богородиці з проханням подати їм добрих і багатих женихів.
У день Воздвиження Чесного Хреста (27 вересня) повсюдно дотримувалися посту. Згідно з народними повір’ями, у цей день земля «здвигається» до зими. Коли задзвонять церковні дзвони, в певних місцях земля «роздвигається», і плазуни (гадюки, змії, ящірки) в ті отвори ховаються на зиму – до Благовіщення. На землі залишаються лиш ті, які «прогрішили» за літо – вкусили когось. Тому цього дня категорично заборонялося йти до лісу чи в поле.
З Покровою Пречистої Богородиці (14 жовтня) найтісніше поєднані весільні мотиви. З цього дня починалася пора осінніх весіль. На Покрову дівчата на відданні молили Богородицю швидше послати їм щасливу пару.
Поминальні мотиви характерні для дня пам’яті апостола і євангеліста Луки (31 жовтня). Вони чітко виражені у відзначенні суботи, яка передувала цьому дню. Цього дня щедро обдаровували жебраків, немічних, калік. У день Луки уникали важких робіт. Поліщуки, наприклад, не пряли. У них побутувала примовка: «Не пряди на Луки, бо покрутить руки». Також не можна було працювати в лісі, бо зрубане на Луки дерево точить черв’як. Не можна було волами перевозити зрубану деревину, щоб віл «не підбився», а потім не проклинав свого господаря, що примушував його працювати на Луки. У тих заборонах фрагментарно виражено мотив поминання предків.
Ці поминання приурочувались до субот, які передують дню великомученика Дмитрія Солунського (8 листопада) та Собору архангела Михаїла (21 листопада). Святкування починалося відправами в церкві, а завершувалося святковою трапезою вдома. Місцями після закінчення панахиди влаштовували спільні обіди біля церков. Згодом у церкві їли по черзі коливо (кутю), а обіди влаштовували вдома. Для цього готували переважно страви, які любили «діди», тобто традиційні для певної місцевості святкові страви.
За обідом з кожної страви по ложці відкладали в окрему посудину і ставили на ніч на вікно. Тут же виставляли глечик з водою, вивішували рушник – щоб душі померлих могли помитись і пообідати. Гуцули в «дідову» Дмитрівську суботу справляли своєрідні осінні «гробки». Цього дня навіть найбідніші гуцули виносили на гроби своїх родичів святкові страви, а багатші влаштовували там цілі гостини. На гроби клали хліб з запаленими свічками. Після відправи гостилися, обмінювалися стравами «за простибіг», обдаровували хлібами бідних і жебраків – «за померлі душі». Подібно відзначали і Михайлову «родительську суботу», відому в східних районах України, на Полісі.
Завершувалося осіннє обрядове коло передріздвяним постом, званим Пилипівкою. На день смерті апостола Пилипа (27 листопада) влаштовували заговини, або, як казали в Галичині, «запусти». Ходили в гості до родичів, кумів, сусідів. Наступного дня ті, що спільно влаштовували «пилипівські заговини», приходили, як і в перший день Великого посту, «полоскати зуби». В осінньому циклі, який завершував річне календарно-обрядове коло, знову повторюються всі мотиви, властиві для інших циклів. Так формувалося безперервне циклічне обрядове коло святкових дат з різними атрибутами і символами, але одними і тими ж мотивами.